Через силу відриваю погляд від вирізу і дивлюся в монітор. Опускаю руку на мишку й трохи схиляюся через плечі. Другу руку залишаю на спинці стільця. В голові проноситься: "Але ж зараз тут нікого немає, крім нас". Нахиляюся ще нижче. Моя голова трохи вище її плеча. Вона, напевно, відчуває моє дихання. Мені навіть здається, що чує божевільний ритм мого серця. Стаю більш нахабним і проводжу язиком по вуху...

Перший раз я побачив її в тролейбусі, проїжджаючи по проспекту. Я остовпів, у мене перехопило подих. Вона була така гарна, що я просто онімів. Я дивився на неї на всі очі, і через них немов торкався її, гладив, і дуже хотів підійти, познайомитися, але... Ноги чомусь не слухалися... Загалом, кажу ж, остовпів. Вона теж безвідривно дивилася на мене. Але жоден з нас не зробив спроби наблизитися, і коли вона зійшла на своїй зупинці, озирнувшись на мене, я відчув, ніби щось рветься всередині і побіг до виходу. Але двері вже зачинилися, і тролейбус рушив далі за маршрутом...